?

Log in

No account? Create an account

Еще раз о том, как чекисты убивали мирных жителей под видом "бандеровцев"


Бывший энкавэдист, который в форме бандеровца убивал мирных людей в Галичине в 40-50-х годах, перед смертью пришёл на исповедь к священнику.
Что сказал священник? Читайте и распространяйте.

Пришло письмо такого содержания: "Я - бывший солдат спецгруппы НКВД, которая под видом бандеровцев в 1944-1945 годах совершала массовые убийства невинных людей на Тернопольщине. Наша группа лишила жизни не один десяток людей, которых мы убивали якобы за симпатию к советской власти.
И вот теперь, на склоне лет, стоя над могилой, хочу исповедаться, рассказать правду, кто на самом деле проводил эти кровавые акции.
Ко мне приходят в ночных кошмарах несчастные, которые просили у нас пощады, но пощады им не было... Часто во сне слышу крик четырехлетнего мальчика: «Не бей моего папку!!!».
Он вырвался из рук нашего старшины, притом укусил его за палец. Тогда старшина схватил мальчика за ножки и с размаху ударил об стенку головой... Мозг из разбитой головы ребенка
брызнул по дому - нас, на наши руки, на лицо. Я в это время расстрелял двух его сестричек - 10-ти и 12-ти лет. Они оцепенели от ужаса и даже не понимали, что происходит.
Отец и мать на коленях умоляли нас, чтобы мы пощадили хотя бы детей, и тоже не понимали, за что им эта кара - просили: «Хлопцы, опомнитесь, мы же ни в чем не виноваты...»
(они думали, что мы - бандеровцы). А мы обвинили их в том, что двое их старших сыновей пошли на фронт. Хотя мы знали, что людей призывного возраста забирали силой, не спрашивая, хочет кто-то идти на войну или нет. Таких случаев было много, но мне запомнился особенно этот. Голос мальчика: «Не бей моего папку!», вопли несчастных сестёр и их родителей преследуют меня теперь и днём, ​​и ночью.
Пошёл я в церковь и исповедался. Старенький священник прошептал побледневшими устами: «Сын мой, большие твои грехи, но так как ты раскаялся и тебя заставляли совершить эти грехи твои командиры,
то я, как священник, могу отпустить тебе грехи. И отпущу, но только после того, как ты напишешь в те села, где вы проливали невинную кровь, да еще и в чужом обличье».
Я знаю, господин председатель, что этого люди не простят мне никогда - надежда только на Бога. Ведь я шёл убивать людей не по своей воле. Это они, наши командиры-чекисты, заставляли нас.
Всегда, когда мы, солдаты, отказывались кого убивать, угрожали: «Хотите быть чистенькими?!! Самих расстреляем как собак!!!». Мы боялись и друг друга, и никогда между собой не говорили
о своих злодеяниях, даже во время пьянки. Но когда однажды наш старшина случайно сам в себя выстрелил из автомата и в муках умер, мы молча переглянулись, и я подумал:
«Вот тебе, гад, за тех невинных людей, за того мальчика...». Хотя у самих тоже руки были в крови. Расскажите, господин председатель, всем в селе про моё письмо. Пусть знают люди, кто на самом деле убил их соседей. НЕ бандеровцы, нет!!! Это мы, чекисты, устраивали кровавые провокации против наших людей. А виновна в том сатанинская, кровавая, советская власть...

Р.S. И надо же, председателем сельского совета был как раз сын одного из братьев, ушедших в 1944 году на фронт, у которых изверги-чекисты в марте 1945 года замучили и убили родителей, сестёр и брата.
Рыдал, читая письмо, председатель, и в отчаянии бил кулаками по столу. В воскресенье пошел в церковь и на исповеди покаялся за свой грех, что в течение многих лет он и его семья носили в сердце обиду и гнев, проклинали невиновных героев-повстанцев, погибших в борьбе за свободу Украины, и к гибели их семьи, как наконец выяснилось, не имевших никакого отношения.
На исповеди рыдали оба - председатель и священник.

Рассказ тернопольчанина обработал
Левко Паращак.

Журнал «Прикарпатье», 30 апреля 2005 г.



Украинский оригинал:

Колишній енкаведист, який у формі бандерівця вбивав мирних людей в Галичині в 40-50-х роках перед смертю прийшов на сповідь до священника. Що сказав священник? Читайте і поширюйте!

надійшов лист такого змісту: «Я – колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було… Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті – на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара – просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні…» (вони думали, що ми – бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи – надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!». Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика…». Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада…

Р. S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва – голова і священик.
Розповідь тернопільчанина опрацював
Левко ПАРАЩАК.
Часопис «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р.
promo yury_nesterenko april 19, 2016 23:17
Buy for 20 tokens
Итак, игра "День Валентина" готова. Напоминаю, как ее скачать и установить: Первым делом скачать архив отсюда. Он бесплатный, и распространение его всячески приветствуется. В нем все необходимые игре звуковые файлы, readme и демо-версия. Также специально для халявщиков добавлена полная…

Comments